Історія рідного краю

Засулля – село Лубенського району Засульського старостинського округу Лубенської міської ради. Розташоване на р. Сулі, за 7 км від райцентру та за 2 км від залізничної станції Солониця. Станом на 1 січня 2012 р. проживає 5674 жителів.Перші мешканці з'явилися тут за пізньої мезолітичної доби – у VІІІ тис. до н.е. В експозиції полтавського краєзнавчого музею представлене рідкісне вістря на спис, виконане з кістки майстром донецької мезолітичної культури. Воно знайдене в околицях Засулля, навпроти Лисої гори.

З доби пізнього неоліту на західній околиці Засулля виникло поселення носіїв ямково-гребінцевої кераміки – фінно-угорських переселенців з Подесення і Пооччя. Ці перші довготривалі стоянки первісних мисливців та збирачів знаходились край надрічної частини вулиці Піщаної та в урочищі Лящівка.

Поряд із західною околицею Села, на дюні в урочищі Лящівка, людина енеоліта – бронзового віку оселялася майже безперервно впродовж VI-ІІ тисячоліть до нашої ери. Тут відзначені залишки давніх поселень і стоянок носіїв шивихинської культури жаботинського типу, зрушені також із-за Дніпра, внаслідок набігів кіммерійців, заснувала у Лящівці чергове поселення. Перебування на Засульських теренах жаботинського населення відзначене кількома рідкісними для Полтавщини знахідками – бронзовим серпом та багато декорованим прясельцем із астральною символікою.

Південно-західний куток урочища Лящівка позначений наявністю решток селища пеньківської культури – поселення історичних слов'ян-антів.

У княжу Добу на терені Засулля відбулося чимало видатних подій, оспіваних у билинах, думах, піснях, легендах. "Коні іржуть за Сулою дзвенить слава в Києві", - так образно охарактеризував автор геніального "Слова о полку Ігоревім" одну із сторінок історії нашого краю – битву з половцями 12 серпня 1107 року.

Справжню трагедію пережив наш край у 1239-1240 роках, коли завойовники хана Батия пройшли з вогнем і мечем через Посулля, залишивши після себе кривавий слід та руїни. Вщент було знищено і посульські села, в тому числі і Засулля.

Та все ж край пусткою не став, життя продовжувалося.

В XVI столітті родючі засульські чорноземи ввійшли до складу величезних земельних володінь магнатів Вишневецьких, які розпочали залюднювати їх селянами-переселенцями зі своїх правобережних володінь, у першу чергу з поділля (до цього часу в Засуллі й Солониці популярні прізвища, які вказують на те, звідки прийшли в Посульський край пращури – Литвин, Коломієць, Поліщук, Ляшенко та ін.)

Степове безмежжя неодноразово ставало й ареною запеклих сутичок повсталих козаків і селян із польськими колонізаторами.

Саме між річками Солоницею і Сулою в 1596 році розігрався заключний кривавий акт могутнього селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка, який увійшов до вітчизняної історії під назвою "Солоницького погрому" та "Солоницької трагедії".

На луках поблизу Засулля відбувалися битви в 30-х рр. XVII ст. з поляками загонів Павла Бута, Карпа Скидана, Якова Остянина.

Коли в 1648 році розпочалася національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького і на початку липня 1648 року на Лубенщині з'явився десятитисячний козацький загін під командуванням Максима Кривоніса, сотні засульських посполитих "стали в козаки". Із повстанців Посулля Богдан Хмельницький у 1649 році створив окремий козацький полк – Лубенський, який брав активну участь у бойових діях проти Польщі на Правобережжі. В його лавах хоробро билися з шляхтою і засульські та солоницькі козаки: Погребняки, Якименки, Ляшенки, Корняченки, Костенки, Руді, Сахни.

У другій половині XVIIІ ст. землі лівобережного Посулля входять до складу Засульської сотні Лубенського козацького полку. Чимало лиха довелося зазнати мешканцям у період Руїни. Обстановка у краї дещо стабілізувалася лише тоді, коли посаду лубенського полковника посів Пилип Плис (1668-1669), якого місцеві історики і краєзнавці вважають засновником села Засулля, утвореного з низки козачих хуторів, розкиданих над Сулою.

Водночас, як свідчать історичні джерела, "мещанин и обыватель Лубенский Иван Кулябка (сын священника Троицкой церкви Ильи Кулябки) уже в 1651 году стал скупать не только нивки, гайки, грунты и ставища, но и целые хутора в Засулье под Лубнами, и в скорости "стал уроженным паном и мешканцем лубенским".

З середини XVIIІ ст. частина засульських земель стала власністю Мгарського Спасо-Преображенського монастиря. Володіння землями закріплювалося гетьманськими універсалами та царськими грамотами. Право монастиря на володіння плотинами та водяними млинами біля Засулля підтверджувалося Універсалами Ю.Хмельницького від 17 січня 1661 та Дем'яна Многогрішного від 10 травня 1670. Частина села, яка належала монастиреві, одержала назву Чернещина.

Кулябки полишили по собі в Засуллі добру пам'ять, спорудивши в центрі села в 1691 році для приходу Андріївську церкву (джерела називають її засновником Лубенського полкового суддю Андрія Кулябку), та подарувавши їй два великих дзвони в 1692 та 1693 рр.

На початку XVIIІ ст., в 1714-1727 рр., Засулля захопив лубенський полковник Андрій Маркович. У середині XVIIІ ст. з невеликого козацького хутора Майдана (чи Мейданця), який згодом розрісся в село, виникла Солониця. Засновниками Солониці були козацькі роди: Сахни, Ляшенки, Погребняки, Якименки.

На вільні поселення весь час зазіхали представники козацької старшини і церква.

Як свідчить "Жалувана грамота монастиреві імператриці Єлизавети Петрівни", за Мгарським монастирем "у вічну власність" було закріплено і ряд угідь та господарських споруд у селах Засуллі і Солониці.

У середині XVIIІ ст. власником сіл Засулля і Солониця став онук гетьмана Данила Апостола, лубенський полковий обозний Іван Кулябка.

До кінця століття більшість засульських та солоницьких козаків опустилася до рівня державних селян, які мусили відбувати чотири-п'ятиденну панщину. Після ліквідації Гетьманщини у 1664 році села Засулля і Солониця ввійшли спочатку до складу Лубенського повіту Київського помісництва (1781 р.), а потім до складу Малоросійської губернії (1796 р.). У 1787 році в Засуллі налічувалося 356 дворів і 780 жителів чоловічої статі, казенні люди, козаки і власники.

Реформа 1861 р. мало що змінила в становищі кріпаків та козаків. За даними перепису 1863 р. у Засуллі налічувалося 350 дворів, у яких мешкало 2216 жителів, 1072 з них були козаками. У Солониці було 178 дворів, з них – 132 належали козакам, а 20 – державним і казенним селянам і лише 25 – колишнім кріпакам.

Крім тяжкої праці, безпросвітних злиднів на селянській долі ще згубно відбилась і неписьменність. Якщо в Засуллі в 1847 р. діяло повітове училище, в якому навчалося близько 40 дітей із заможних козацьких родин, то в Солониці на початку 80-х рр. на 1008 душ населення числилося лише 11 письменних чоловіків і не було жодної письменної жінки.

У 1989 р. розпочалося будівництво залізничної вітки "Київ-Полтава", яка проходила через Солоницю. Вже в 1901 р. через залізничну станцію Солониця розпочався регулярний рух поїздів. Це змінило неквапливий ритм сільського життя, міцно пов'язавши Солоницю і Засулля з навколишнім світом.

Після революції 1917 р. в Засуллі і Солониці одна влада змінювала іншу, залишаючи після себе лише страждання людям.

Після визволення Засульської волості частинами Червоної Армії в середині грудня 1919 року тут втретє встановлюється радянська влада. До квітня 1920 року існували ревкоми, а потім було обрано Солоницьку сільську раду у складі 21 чоловіка. Головою її став бідняк-коваль Дмитро Стадніченко. Організовувалися і комітети незаможних селян. У 1923 році, коли Лубни стали центром нової адміністративної одиниці – округу, Засульська сільська рада ввійшла до складу Ленінського (Покровсько-Багачанського) району. На той час на території сільради проживало 3962 жителя.

У 1927 році в солоницькій земельній громаді утворилося два ТСОЗи – "Сніп" і "Червона долина". У 1928 році перший ТСОЗ з'явився і в Засуллі. У 1929 році на базі засульського ТСОЗу утворилися колгоспи "Зірка" (голова колгоспу Руденко Михайло Степанович) та "Паризька комуна" (голова колгоспу Захарченко Олександр Омелянович). У 1930 році вони об'єдналися в один колгосп "Зірка", першим його головою був Запорожець Яків Андрійович. У 1931 р. чотири колгоспи, які були в Солониці, об'єдналися у один колгосп імені Косіора (голова – Миколенко С.М.).

Найжахливішим наслідком насильницької колективізації був штучний голодомор 1932-1933 років. Одним із перших, хто розповів світу жахливу правду про голодомор став уродженець Солониці, видатний письменник української діаспори Василь Барка. Його роман "Жовтий князь" побудований на реальних подіях і явищах, свідком яких був письменник у 1933 році у рідній Солониці.

Не оминули селянських хат Солониці і Засулля й незаконні сталінські репресії 1937-1938 років. Їх жертвами стали 15 чоловік.

Проте жахливі наслідки 30-х років не змогли перекреслити вагомих трудових здобутків селян. У 1939 році відзнак ВОНГ СРСР та високих урядових нагород були удостоєні трударі колгоспу "Зірка": Г.Давиденко, М.Головченко, М.Захарченко, В.Корніяченко, Г.Тимошенко та інші.

У передвоєнний рік "Зірка" вже була мільйонером. Розвивався та міцнів і Солоницький колгосп імені XVIIІ партз'їзду.

З початком Великої Вітчизняної війни на фронт пішло 1285 трудівників сіл, 512 з них загинули. На їх честь у 1967 р. відкрито монумент Вічної Слави в Засуллі.

У післявоєнні роки села Засулля і Солониця відроджуються. У 1950 році колгоспи імені XVIIІ партз'їзду та "Зірка" об'єднуються в колгосп імені Жданова, який за період свого існування був лідером серед аграрних підприємств області. Уродженцем Засулля і Солониці є український журналіст і гуморист М.Г. Миронець; Герой Радянського Союзу (з 1943 р.), П.Г.Дейкало. У Солониці жив і працював відомий вчений-агроном, Герой Праці А.Є.Зайкевич, у Засуллі – Герой Соціалістичної Праці – Н.П.Мороз.

Родом із Засулля Л.Г.Руденко, директор Інституту географії, НАНУ, академік НАНУ, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки і премії ім. В.І.Вернадського НАН України.

Налаштування доступності
Налаштування контрасту
Розмір шрифту
Міжбуквенний інтервал
Міжстрочний інтервал
Зображення
Шрифт
Скинути налаштування